Фотограф Макс Уолдман. «З його знімків звучить музика…»

Max Waldman

Макс Уолдман (Max Waldman) – один з найяскравіших представників фотографії ХХ століття. Цей видатний майстер присвятив життя дослідженню і зображенню самої суті руху, ставши одним з небагатьох, кому вдалося вкласти його в рамки свого кадру. Крім того, його роботи характеризуються як майстерна гра з текстурами, формами і світлом, і зображений на них фантастичний світ надовго западає в душу глядача.  

Альбоми майстра «Waldman on dance» і «Waldman on theater» стали підручниками для сучасних фотографів. Але водночас, роботи Уолдмана не так вже і просто знайти на просторах Інтернет.  

Макс Уолдман народився в Брукліні, Нью-Йорк, у 1919 році в сім'ї румунських емігрантів. Дитинство майбутнього майстра було доволі трагічним: його батько помер, коли хлопчикові було 8 років, а мати, усвідомивши, що не в змозі утримувати п'ятьох дітей, віддала їх до притулку. Але суворі реалії життя не зломили творчу натуру Уолдмана: наприкінці 1930-х років, під час служби в Цивільному корпусі охорони природних ресурсів, він жваво захопився фотографією, і згодом на кілька років занурився у вивчення витончених мистецтв - живопису, скульптури та фотографії. Він навчався у різних навчальних закладах США. Саме тоді він полюбив читання, живопис і класичну музику. Твори Шекспіра, роботи художників Ієроніма Босха, Франсіско Гойї, Оноре Дом'є, Рембрандта надали особливо сильний вплив на його художній світогляд.  

З поїздки до Флориди в 1947 році Уолдман привіз першу серйозну роботу - фотоесе «Color town» («Кольорове місто»), присвячену життю темношкірого співтовариства. Фотографу вдалося показати не лише незавидні соціальні реалії цього прошарку американського населення, а й силу духу і почуття власної гідності людей, які живуть в тісноті і бідності.  

До початку 1950-х років Макс Уолдман вже став успішним комерційним фотографом, що спеціалізувався на індустріальній і fashion-зйомці. Але це було занадто скромним досягненням для його багатої натури - і в середині 60-х років він залишив свою успішну кар'єру, заради того, щоб «знімати те, що хотів сам». Він переїхав до студії на Манхеттені, яку описував як «кімнату 5 на 6 метрів із білими стінами, стелею висотою в 3 метри і сповнену світла», де приступив до реалізації своїх творчих планів.  

 У 1960-х роках Уолдман захопився театральної фотографією і швидко досягнув значних успіхів. Уолдман завжди пристрасно любив читати, особливо його захоплювали твори Шекспіра і книги з естетики та історії мистецтв. Його близький друг Олівер Дарлінг описував Макса як «самоука, вкрай рішучу людину, перфекціоніста і великого любителя театру і класичної музики». На початку 1960-х років друзі почали разом відвідувати авангардний театр, де фотограф познайомився з такими акторами як Розмарі Харріс, Елай Воллак, Енн Джексон, Зеро Мостел і Гарольд Пінтер. Його перша фотокнига «Зеро Мостел» ( «Zero by Mostel»), опублікована в 1965 році, складається з портретів актора в різних образах.

Вибір Уолдманом театральних і танцювальних сюжетів для фотографій не є випадковим. Потяг до темної сторони людського життя, відображеної авангардним театром, чітко простежується в його фотографіях п'єси Пітера Вайса «Переслідування і вбивство Жана-Поля Марата, представлене акторською трупою госпіталю в Шарантоні під керівництвом пана де Сад». Твір про притулок для божевільних у Франції став для Уолдмана ідеальним провідником до самовираження. Обраний ним стиль - зерниста структура знімків, драматичний світ і густі тіні - підсилюють настрій постановки. Світло, що огортає акторів, не менш важливе в зображенні, ніж самі фігури, і буквально приковує увагу глядача.  

Ці фотографії закріпили за Уолдманом репутацію майстра, який творчо інтерпретує театральне мистецтво. У 1967 році серія була представлена на виставці в Музеї сучасного мистецтва, де межувала з роботами видатних фотомайстрів того часу. Критики відгукувалися про ці роботи Уолдмана як про «чуттєву, виразну і похмуро завуальовану інтерпретацію сутності та образності театру», а сам майстер відчував, що його художній підхід нарешті був оцінений повною мірою.
У 1971 році публікується книга «Waldman On Theater» ( «Уолдман в театрі»), і за фотографом остаточно закріплюється слава самородка театральної фотографії. У студії майстра побували буквально усі - однак, незважаючи на популярність, продовжувати творити йому було вкрай непросто. Старший брат митця, Морріс Уолдман, розповідав про те, що без його фінансової підтримки його геніальному братові просто не було б що їсти.

Досліджуючи способи досягнення виразності кадру, Уолдман захопився ню-тематикою. Він прийшов до висновку, що оголеність моделі - це інструмент, здатний посилити драматичне враження від сцени, довести напругу, що виходить від знімка, до межі. Підтвердженням тому є серія фотографій «After Eden» ( «Після Рая»).  

Уолдман продовжив досліджувати драматичні можливості людського тіла в серії «Experimental nude» («Експериментальне ню»). Оголена натура в ній бере участь, наче якась складна абстрактна форма. При цьому, «абстрактна» аж ніяк не означає «позбавлена виразності»! Ніде не показавши обличчя моделі, майстер довів, що людське тіло може передавати емоції і створювати настрій саме по собі.  

У 1970 році відбулася доленосна для майстра подія - журнал Life замовив Уолдману зйомку прими-балерини Наталії Макарової, яка емігрувала з СРСР. Фотограф вибрав для цієї зйомки образ вмираючого лебедя зі знаменитого балету і блискуче впорався з поставленим завданням: птах у польоті над прірвою; болісний і пронизливий момент останнього змаху крил; рух і спокій. Критики захоплено писали: «З фотографії вмираючого лебедя у виконанні Макарової звучить музика, нерухомі знімки викликають рух в серцях глядачів», «Його геніальність передає поетичну суть однієї форми мистецтва в інший, роблячи швидкоплинні миті надбанням вічності». Саме так почалася любов фотографа до світу танцю.

Уолдман вважав, що фотографувати танець складніше, ніж театральні вистави, де він міг контролювати, безпосередньо направляти акторів. «Я ніколи не можу бути впевненим, що зловив квінтесенцію танцю», - скаржився він, - «завжди сподіваюся на те, що станеться диво». І «чудеса» регулярно відбувалися - сольна партія Джудіт Джеймісон «Плач»; переплетені тіла Сьюзан Фарелл і Пітера Мартінса в «Післяполудневий відпочинок Фавна»; романтична трагедія «Ромео і Джульєтта» у виконанні Гелс Керкленд і Івана Наги... Вихоплений пік моменту руху, каліграфічність лінії в просторі, настрій цих знімків у всій повноті відображають посил танцю і безпомилкове художнє чуття фотографа.  

Зйомки танцюристів нарешті допомогли Уолдману стати фінансово незалежним. У 1977 році вийшла його нова книга «Waldman on dance» ( «Уолдман про танці»). Люди жадали побачити його роботи, а самі артисти палко бажали бути увічненими Уолдманом і напливом стікалися в його фотостудію зі сценічними костюмами в руках, готуючись станцювати для єдиного глядача.  

У 1981 році Макс Уолдман пішов з життя, залишивши сотні чудових фотографій. Його роботи представлені у таких місцях, як Нью-Йоркська публічна бібліотека, Музей мистецтв Ла Джолла та Музей мистецтва троянд університету Брандей. Багато фоторобіт Уолдмана перебувають у великих приватних та державних колекціях, включаючи Музей мистецтв Метрополітен, Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку та Будинок Джорджа Істмена.  

Фотографії Макса Уолдмана служать ланцюгом між театром і фотографією. Ці два мистецтва, здавалось би, є нескінченно далекими один від одного: театральна вистава (не кажучи вже про танці) розвивається в часі, фотографія же фіксує окремий момент. Але і в театральній виставі, і в танці живе поетична сутність, яку Макс Уолдман зумів передати в своїх фотографіях. З них і справді «звучить музика».  

Здобувайте навички фотозйомки на наших Фотокурсах, аналізуйте роботи класиків, прислухайтеся до власних відчуттів, і тоді ваші фотографії обов'язково будуть радувати Вас і оточуючих своєю технічністю, правильним композиційним рішенням і смисловим навантаженням.  

Как узнать данные обработки фотографии в Lightroom

Читайте также: